Колись це був хоч і невеличкий, але досить заможній хутір. Люди тут вирощували різноманітні сільськогосподарські культури, розводили свійських тварин. Та на початку 90-х років, коли сільське господарство почало розвалюватися, як і усі галузі нашої держави, хутір почав стрімко занепадати. Із невеличкої кількості мешканців, ті, хто був спритнішим, виїхали за кордон. Інші ж повтікали до сусідніх містечок та сіл. Згодом про існування спустошеного хутора Фандатури взагалі всі забули і, можливо, вже ніколи би й не згадали, якби десять років тому тут не оселилося подружжя з чотирма дітьми.
Дістатися хутора не так вже й легко. Аби дістатися на Фандатури, від найближчого села треба подолати п’ять кілометрів поганої дороги. Хутір й справді справляє гнітюче враження. Зруйновані часом будинки та господарські будівлі. Повалені, зогнилі паркани. Але те, що на хуторі чути дитячий сміх, переконує нас у тому, що Фандатури поступово відроджуються.
Та й побувши тут певний час, починаєш розуміти, як тут гарно. Навкруги суцільний чудовий ліс, зелені луки, у долині потічок, ставок, співають пташки. Справжнісінький рай, лише працюй і радій природі.
“Коли ми з дружиною вирішили придбати тут будинок, то чудово розуміли, що буде важко, – розповідає Анатолій Федорюк. – Адже все господарство довелося піднімати, вважайте, з нуля. А ще років 20 тому тут були і поля, і сади, 100 гектарів пасовища. Тепер поля заросли бур’янами, сади здичавіли, а на пасовищі взагалі виникло стихійне сміттєзвалище. Коли ми тільки сюди переїхали, то спершу полагодили будинок та стайню. Розчистили сад, перекопали город. Завели курей, гусей, качок, кролів. Маємо корову та коня. Словом, обзавелися нормальним господарством. Два роки тому поряд зі своїм будинком почали зводити будинок для дітей, який вже майже закінчили. Нині від криниці плануємо провести водогін. Старші діти нам у всьому допомагають. Вони вже звикли рано вставати, годувати птицю тощо”.
Друзі та знайомі родини Федорюків спершу не розуміли, чому ці люди добровільно прирекли себе на життя на узбіччі цивілізації. Однак голова родини переконує, що це не так.
“Ми не сторонимося людей, просто нам подобається тут жити, – продовжує Анатолій Федорюк. – Діти ходять до школи. Раз на тиждень ми їздимо до сусіднього села чи до райцентру. Продаємо нашу продукцію та купуємо усе необхідне. І одразу ж повертаємося на наш хутір. Ті, хто у нас хоч раз побував, чудово нас розуміють. Подивіться, яка тут неймовірна природа! Тут не чути гуркоту автомобілів. Нема галасу та метушні, притаманної великим населеним пунктам. А повітря яке тут чисте. Що вже казати, коли наші діти практично не хворіють. У хорошу погоду ми всією родиною полюбляємо сидіти у дворі й дивитися на захід сонця”.
Федорюки сподіваються, що їхній приклад наслідуватимуть й інші. І життя на хуторі спалахне з новою силою. А поки що єдині мешканці хутора ведуть господарство та виховують трьох доньок і синочка.
А сам Анатолій Федорюк хвалиться знаннями про історію хутора.
“Ще за часів Австрії земля та ліси тут належали відставному полковнику. Було і понад десять хатин, де жили наймані робітники, – розповідає господар. – Перед Першою світовою війною власники продали 300 гектарів землі. Купили поле троє старововчинецьких газдів. Згодом почали продавати частину землі, щоби віддати борги. Іван Вінтонюк зі Старого Вивчинця залишив собі 30 гектарів землі, посадив сад, збудував будинок. Але 1948 року радянська влада кинула господаря до в’язниці”.
Анатолій Федорюк переконаний, що людина має знати історію місцевості, в якій живе.
Андрій ТИСОВСЬКИЙ
